Кому рахувати місяць за три ?
23.12.2015 15:26
Кому рахувати місяць за три ?
Моє ставлення до подій на Сході, до АТО, має, напевне, як у кожного, свої етапи. Класичний, в розумінні свідомого українця, шлях мав би бути таким : до АТО, під час АТО, і після АТО. Проте, у кожного свій «шлях широкий», і більшість застрягла на першому : «до АТО», так і не зробивши, чи то найдурніший, чи то наймудріший крок у своєму житті. Хтось уже на другому – ще бігає з автоматом по Донеччині та Луганщині, щоденно вагаючись, від «що я тут роблю» до «хто , як не я».
Сам , як тисячі інших, пройшов усі . Спочатку «страждав» за компом від лютої ненависті до ворога і безсилості допомогти нашим. Потім, у 55, подумати собі, вдалося «записатися» в добровольці, а сьогодні і Схід, і АТО для мене уже історія, чи майже історія, аж не віриться, так як служити, надіюся, залишилося мало.
Що хочу, друзі, сказати про наші проблеми, синдроми, пільги, реабілітацію, путівки і т. д., на які ми вказуємо суспільству ? Звичайно, що обурює, коли до когось ставляться як до бидла. Факти з готелю Женева, що в Трускавці – то класика хамства, байдужості і зверхності. А ще обурює, що тисячі на милицях, і чекають на спонсора. Сльози навертаються від очей сиріт, які ще не зрозуміли непоправність втрати та продовжують писати «Татку ми тебе чекаємо»....
Маю власні підстави для обурення, може не такі драматичні, але поширені серед нашого брата, «шрами на серці», коли з задекларованих владою Львова багаточисельних допомог, мені не вдалося отримати жодної – то запізнився з документами, то подав не ті ... При тому, що біля тижня вистояв по чергах за різними довідками, а не відпочивав у відпустці. А ще мені не вдалося госпіталізуватися – щоб бути на свята з родиною, а не їхати на службу, хоча підстави , на мою думку, були серйозні, але головна, зізнаюся чесно, хотілося бути вдома, бо то святе, та нині залізничний квиток уже в кишені і дорога на Схід , може за орденами, а може за новими окопними хворобами, чи за відповідальністю на «рівному місці», як у випадку з Василем Присяжним зі Стебника, що в армії, як "два пальця об асфальт", а може ще за чимось гіршим, Господи спаси, - відкрита.
Дорогі друзі , мої бойові побратими ! У вашому, нашому житті нічого, чи майже нічого не змінилося, не зміниться, і не може змінитися. Спочивати на «лаврах слави» нам не прийдеться, хоча і хотілося би, може , то і було однією, не найбільшою звичайно, підставою геройства кожного, і в тому нема нічого поганого, як би не одне «але». А то «але», у тому, що нема нам перед ким показувати свої ордени, хизуватися чи вихвалятися заслугами, що є незаперечними, і не заперечуються ніким. Поверніться навкруги, суспільство, люди, від яких ми чекаємо почестей, наскільки знеможене, знедолене, затуркане, що, іноді, здається, що Там було легше. Якби хтось спитав, кому треба давати місяць за три, то я би кріпко задумався ще…..
То як далі жити, що діяти? У кожного, знаю, мінімум десять рецептів наготові , нині дурних уже , майже, нема, а у мене лиш один - брати і наводити порядок в державі. Не добиватися пільг, путівок, допомог, койко-ліжок, а дбати про загальне благо, а тоді, може, заможні та щасливі українці і нам віддадуть належне за той проблиск у нашому житті, за той щасливий білет, який випав кожному з нас, бо давно такої нагоди прислужитися Україні не було, що, повірте, нам не конче і потрібно, бо кожен лиш сам собі суддя, а ще Бог нам усім.
Р. Пилипів